11 клас

Програма  ЗНО з історії України  на 2017 рік
Портрети історичних персоналій

• МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
  РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ
  ТА АГРЕСІЯ РОСІЇ ПРОТИ
  УКРАЇНИ
  НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ
  Київ
  2015
  ЗМІСТ
  Слово до вчителя
  Зрив підписання Асоціації між Українок: та Європейським Союзом як призвісник Революції Гідності
  Євромайдан
  Україна після перемоги Євромайдану (кінець лютого — листопад 2014 р.)
  Україна в умовах російської військової агресії
  Додаткова література
  
  
  СЛОВО ДО ВЧИТЕЛЯ
  Шановний вчителю!
  Починаючи з осені 2013 року в Україні відбуваються революційні зміни. Громадяни відстояли права людини і демократичні свободи, зроблено реальні кроки на шляху до європейської інтеграції. Разом із тим, Україна стала об'єктом російської агресії. Тимчасово окупований Крим, військовослужбовці й найманці з Російської Федерації вторглися на Донбас. Багато подій вже стали історією, інші ще тривають, а відтак перед вчителями постала надскладна проблема: як викладати учням неоднозначні та трагічні події 2013-2014 рр.
  Усвідомлюючи складність та важливість проблеми авторський колектив пропонує науково-методичні матеріали для вчителів «Революція Гідності (2013-2014 рр.)», які за задумом можуть слугувати своєрідною платформою для синхронізації індивідуальних історій багатьох людей та історії країни. Виклад деяких сюжетів може видатися дискусійним, що недивно у випадках, коли аналізуються драматичні, ще свіжі у пам'яті, події нещодавнього минулого й сьогодення.
  Науково-методичні матеріали розроблялися за проблемно-хронологічним підходом, фокусуються на чотирьох аспектах: 1) Угода про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом, відмова від підписання якої тодішнім Президентом України Віктором Януковичем стала причиною масових акцій протесту (розділ підготовлено Оксаною Черевко). 2) Революція гідності та Євромайдан як прояви прямої демократії (розділ підготовлено Олександром Палієм). 3) події березня — жовтня 2014 p., коли в умовах економічної кризи та російської агресії відбулися демократичні вибори та було повністю переформатовано владні інституції (розділ підготовлено Сергієм Янішевським). 4) втручання у внутрішні справи України з боку Російської Федерації (розділ підготовлено Володимиром Головком).
  Наприкінці наведений орієнтовний перелік літератури та історичних сайтів, що можуть стати додатковими джерелами інформації для висвітлення теми. Автори дякують організаторі експозиції «Донбас: війна та мір» за надані світлини для ілюстрування тексту.
  Організаційну роботу у процесі підготовки науково-методичних матеріалів забезпечувала Раїса Євтушенко. Загальну редакцію здійснив Павло Полянський.
  Авторський колектив відкритий до діалогу та конструктивної дискусії. Пропозиції, зауваження, відгуки можна надсилати на адресу ukrainian_ revolution@gmail.com
  
  
  ЗРИВ ПІДПИСАННЯ АСОЦІАЦІЇ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ ЯК ПРИЗВІСНИК РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ
  Пріоритет європейського напряму зовнішньої політики України зумовлений історичним розвитком українського народу в самому центрі Європи, як нерозривної складової загальноєвропейського цивілізаційного процесу. З перших років після відновлення у 1991 р. незалежності країни європейський напрям став необхідною умовою досягнення стабільності її міжнародного становища та розвитку збалансованих зовнішніх зв'язків. Про незмінність європейського вибору України, стратегічний характер її відносин з Європейським Союзом заявляли усі п'ять Президентів України. У Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. окремо зафіксовано «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічнішу правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі».
  Переговори про підготовку тексту «Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом» розпочалися ще навесні 2007 р. Упродовж 2007-2012 pp. відбулися переговори щодо підготовки «Угоди про асоціацію між Україною та ЄС» та щодо умов створення зони вільної торгівлі.
  30 березня 2012 p. у Брюсселі Угоду про асоціацію було парафовано. Офіційне підписання її тексту було призначено на 28 листопада 2013 p. у столиці Литви Вільнюсі.
  Зрив підписання Угоди. Угода про асоціацію стала фактом і чинником вирішального цивілізаційного вибору України. Це зумовило з боку Російської Федерації геополітичну, військову і політичну протидію навколо її остаточного підписання та імплементації. 21 листопада 2013 p. у неконституційний спосіб Кабінет Міністрів України прийняв рішення призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Формальною умовою зміни цього рішення стала вимога, щоб Євросоюз виділив 20 млрд. евро фінансової допомоги (озвучена тодішнім прем'єр-міністром М. Азаровим). До початку вільнюського саміту політичні лідери ЄС сподівалися на підписання угоди, зазначаючи, що всі виграють від того, що «житимуть в інтегрованому континенті, на якому не буде ліній поділу»[1]. Однак В. Янукович угоду не підписав, а розгін учасників протесту проти цього рішення ЗО листопада 2013 р. розпочав активну фазу Євромайдану.
  19 грудня 2013 року Рада Європейського Союзу розглянула «українське питання». У «Висновках Ради», зокрема, зазначається: «Європейський Союз як і раніше готовий підписати з Україною Угоду про асоціацію, що включає поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі, як тільки Україна буде готова... Європейський Союз наголошує на праві всіх суверенних держав на прийняття власних рішень у сфері закордонної політики без зовнішнього тиску».
  Події кінця 2013 р. продемонстрували неспроможність і непередбачуваність так звані «багатовекторної» зовнішньої політики тодішньої української влади. Саме відмова від Угоди стала першим поштовхом до масових громадських протестів і подальшої політичної кризи в Україні. Водночас Євромайдан засвідчив, що якраз європейські цінності все більше стають консолідаційною національною ідеєю українського народу, а європейська інтеграція — найбільш привабливою перспективою для всіх регіонів і різних суспільних груп населення країни. Про це було красномовно сказано в новорічному зверненні українського народу до В. Януковича, що пролунало зі сцени Євромайдану в ніч на новий 2014 рік: «Ми — європейці. Ми будемо в Євросоюзі. З вами, чи без вас!».
  Зі свого боку Євросоюз послідовно висловлював підтримку громадянам України в домаганнях Угоди про Асоціацію, закликаючи тодішню українську владу до пошуку демократичного розв'язання політичної кризи, яке б відповідало сподіванням українського народу.
  Підписання Угоди. Після перемоги Євромайдану 20 березня 2014 р. прем'єр-міністр України Л. Яценюк підписав політичну частину Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Україні пропонували стати «регіональним лідером, з яким пов'язуватимуть свою політику сусідні держави»[2]. 27 червня 2014 р. у Брюсселі Президент України П. Порошенко разом підписав економічну частину Угоди про асоціацію.
  У преамбулі Угоди про асоціацію закріплюються принципи асоціації, передусім забезпечення прав людини та основних свобод, повага до принципу верховенства права, дотримання суверенітету і територіальної цілісності, непорушності кордонів та незалежності. Серед ключових напрямків політичного співробітництва — забезпечення регіональної безпеки, попередження конфліктів, роззброєння та контроль над озброєннями, боротьба проти тероризму.
  
  
  Вісім вигід України від Асоціації з Європейським Союзом
  Угода передбачає лібералізацію торгівлі як товарами, так і послугами, лібералізацію руху капіталів та, до певної міри, робочої сили.
  Частина угоди «Фінансове співробітництво» окреслює механізм надання Україні фінансової допомоги, порядок моніторингу та оцінки ефективності використання коштів.
  Відповіддю керівництва Російської Федерації, що вбачала для себе загрозу в євроінтеграції України, стало обмеження доступу українських товарів на російський ринок, також політика непрямого тиску на європейські структури з метою загальмувати реалізацію євроінтеграції України. Так, Росія наполягала перед Євросоюзом виключити з угоди про зону вільної торгівлі з Україною 20% товарів[3]. Дії Росії мали певний успіх: У вересні 2014 р. Євросоюз і Україна домовилися відкласти на рік імплементацію угоди про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
  16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський парламент одночасно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. За це проголосували 355 народних депутатів України. У заяві «Про європейський вибір України» зазначалося, що «Верховна Рада України розглядає ратифікацію Угоди про асоціацію не лише як стимулюючий фактор для здійснення подальших реформ в Україні, але як черговий крок на шляху до досягнення кінцевої мети — набуття повноправного членства в Європейському Союзі»[4].
  Політична складова угоди про асоціацію набула чинності 1 листопада 2014 p., а економічна набуде з 1 січня 2016 року.
  Президент Європейської Ради Херман ван Ромпей, коментуючи ратифікацію Угоди, зазначив, що «наша мета — мати вільну, проєвропейськи думаючу демократичну Україну, яка має добрі відносини з Росією. З нашого боку ми будемо поводитися з Росією як з сусідом, але умов для цього ще немає». Крім зони вільної торгівлі, Угодою передбачено співробітництво в інших сферах. Результатом такої співпраці має стати підвищення якості української продукції та кращий захист інтелектуальної власності, більш чисте повітря, лібералізований енергетичний ринок, самоврядування за європейською моделлю та ефективна боротьба з корупцією і відмиванням грошей. На впровадження цих стандартів відводиться до десяти років.
  Імплементація Угоди. 1 листопада 2014 р. розпочалося тимчасове (до того, як завершиться процес ратифікації угоди всіма 28 країнами-членами Європейського Союзу) застосування Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Торговельні статті Угоди передбачають створення глибокої і всеосяжної зони вільної торгівлі та за змістом становлять 80% її тексту. Відтак, український бізнес має нагоду скористатися з відкриття ринків ЄС, а українські споживачі — з безмитного імпорту до країни європейських товарів. Українські підприємства отримали на європейському ринку автономні преференції, тобто для них зменшено митні збори, тоді як Україна зберегла мита на європейські товари. Однак українська продукція повинна відповідати стандартам безпечності.
  Імплементація Угоди про асоціацію стане передумовою до зниження цін, удосконалення методів управління, поліпшення якості послуг, розвитку транзитного потенціалу України, поліпшення іміджу країни та збільшення довіри до нашої країни, стимулюватиме появу нових ринків збуту української продукції, причому не лише на ринку ЄС, а й у країнах Азії, Африки та Латинської Америки, збільшення інвестицій в українську економіку.
  В історичному контексті Угода про асоціацію є доленосним викликом для українського суспільства та еліти на здатність одночасно проводити європейські реформи і реінтеграцію Донбасу й Криму. Вирішення цих стратегічних завдань здатне привести до повноправного членства України у Євросоюзі.
  
  
  ЄВРОМАЙДАН
  Початок Євромайдану. 21 листопада 2013 року, за кілька днів до саміту «Східного партнерства» ЄС у столиці Литви Вільнюсі, де мала бути підписана Угода про асоціацію України з ЄС, уряд Миколи Азарова ухвалив рішення призупинити підготовку до її підписання. Це було неочікувано, адже протягом трьох попередніх років влада визнавала, що асоціація з ЄС — стратегічна мета України. Ідею європейської інтеграції України загалом підтримали більшість громадян.
  Водночас, причини революції були більш глибинні:
  1. Загроза втрати Україною державного суверенітету у наслідок втягування країни до Митного та Євразійського союзів — об'єднань, де домінує Росія;
  2. Єкономічні проблеми;
  3. Корупція влади, яка досягла неймовірних масштабів;
  4. Згортання політичних свобод, політичні репресії;
  5. Безправ'я громадян перед чиновниками, безкарність представників влади та їхнього оточення.
  Частина суспільства була згодна миритися з режимом В. Януковича за умови продовження європейської інтеграції. Відмова ж від Угоди зруйнувала крихкий суспільний компроміс.
  Увечері 21 листопада кілька журналістів та громадських активістів вийшли на Майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклики підтримати їх. Після опівночі на Майдані зібралися до півтори тисячі осіб, переважно журналісти та молодь. До них невдовзі приєдналися студенти столичних університетів, а згодом — і з регіонів. Вдень лунали виступи та пісні; ночувати на Майдані залишилися кількасот осіб. У мирній ході та мітингу на Європейській площі 24 листопада взяли участь вже понад 100 тис. людей.
  Акція студентів, які постійно залишалися на Майдані, не була заборонена судом і відбувалася відповідно до Конституції України. Однак 30 листопада о 4 ранку загони міліції «Беркут» раптово атакували студентів: їх били кийками, закидали вибуховими пакетами, добивали ногами поранених, тягли по землі, переслідували на вулицях. Загалом було поранено близько 80 осіб. Частина мітингувальників врятувалася від погрому на території Михайлівського монастиря.
  Жорстоку розправу влада намагалася виправдати необхідністю встановити новорічну ялинку. Жорстокість правоохоронців шокувала — нічого схожого раніше в Україні не відбувалося. Тисячі киян спонтанно вийшли на протести з дітьми, щоб показати, що їм не потрібна «кривава ялинка» (її стали називати «йолкою»). Микола Азаров назвав студентів «озброєними провокаторами». Але під тиском громадськості Генеральна прокуратура формально відкрила кримінальну справу за перевищення службових повноважень проти другорядних чиновників, відводячи удар від найвищих можновладців.
  1 грудня на вулиці столиці вже вийшли від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб. Суть Євромайдану, як стали називати зібрання противників режиму, полягала навіть не у виборі між ЄС та Росією, а у відстоюванні людської гідності й громадянських прав і свобод. Відтак події зими 2013-2014 pp. увійшли в історію як Революція гідності.
  Опозиційні до В. Януковича політики на вічі 1 грудня оголосили про створення «Штабу національного спротиву». Упродовж дня відбулися сутички між протестувальниками і силовиками біля Адміністрації Президента, що частково були викликані діями провокаторів, які мали завдання перевести протест у насильницьку форму, збити його масовість та дати В. Януковичу привід виправдати репресії. Однак громадським активістам та опозиційним політикам вдалося утримати протестувальників від насильницьких дій. Майдан
  Незалежності став центром мирного спротиву. Були зведені намети, де цілодобово перебували протестувальники з усієї країни. Спочатку намети були не захищені, однак після перших штурмів Євромайдан став перетворюватися на своєрідну фортецю, оточену барикадами з підручних матеріалів: дощок, дротів, автомобільних шин, мішків з піском. Мирне «стояння» Євромайдану, коли люди лише захищалися, тривало майже два місяці — до середини січня 2014 року. У центрі столиці утворилася подоба Січі, там було заборонене спиртне, ліки та харчі безкоштовно приносили кияни та доставляли волонтери. Люди по всій країні жертвували гроші та необхідні речі на Євромайдани у столиці та в інших містах. Підтвердженням мирного характеру Євромайдану є те, що у центрі Києва всі установи, включно з банками, кафе тощо, працювали як зазвичай. Жодних випадків мародерства не було зафіксовано попри те, що через Майдан у ці місяці перейшли мільйони людей.
  8 грудня 2013 року у Києві було знесено пам'ятник вождю російської комуністичної революції Володимиру Леніну. Відтоді країною поширився «ленінопад» — демонтаж пам'ятників Леніну як символ прощання з диктатурою, репресіями, імперією.
  Тим часом режим В. Януковича активізував репресії. Спочатку в регіонах, а згодом і в столиці почали переслідувати протестувальників. У репресіях брали участь міліція та «тітушки» — наймані погромники, названі так за прізвищем одного з нападників на журналістів. Було скалічено і побито тисячі активістів.
  Паралельно режим намагався створити подобу Євромайдану — «Антимайдан», аби імітувати громадську підтримку влади. На початку грудня 2013 року до Києва були звезені кілька тисяч осіб. Табір «Антимайдану» розташувався у Маріїнському парку поблизу Верховної Ради.
  Спроби розгону Євромайдану. 10 грудня В. Янукович публічно пообіцяв у присутності іноземних дипломатів не застосовувати сили проти мирних зібрань. І тієї ж ночі силові підрозділи напали на Євромайдан. Дзвони Михайлівського собору закликали киян на Майдан. На заклик відразу відгукнулися тисячі киян. Водії набирали в свої автомобілі тих, хто серед ночі йшов на Майдан пішки, багато таксистів безкоштовно доправляли мітингувальників до центру столиці. Вранці, коли почало працювати метро, кияни ще більшою масою пішли на Євромайдан і напад було відбито. До міста потягами й автотранспортом прибували тисячі мешканців з інших областей.
  13 грудня В. Янукович про людське око організував «круглий стіл» за участі опозиції. Євромайдан швидко поширювався країною. Євромайдани виникли в усіх регіонах, включно з Кримом і Донбасом.
  Одночасно сформувався Автомайдан — колони активістів-протестувальників на власних авто пікетували приміщення судів та прокуратур, навідувалися до резиденції В. Януковича у Межигір'ї, помешкань його поплічників, відвозили поранених та доставляли допомогу на Майдан.
  «Диктаторські закони». Щоб залякати учасників акції протесту влада погрожувала застосувати проти них зброю, а уряд ухвалив рішення про збільшення кількості бійців спецпідрозділів «Беркут» і «Грифон» вшестеро — до 30 тис.
  16 січня 2014 року підконтрольна В. Януковичу більшість у Верховній Раді у брутальний спосіб ухвалила «диктаторські закони», які фактично вводили заборону на будь-яку незалежну від влади громадсько-політичну та журналістську діяльність в Україні. Голоси депутатів навіть не рахували. Відеозйомка свідчить, що за ці закони голосувало менше третини парламенту.
  Було заборонено їздити колонами більше 5 автомобілів, обмежено свободу діяльності інтернет-ЗМІ, запроваджено арешт за організацію мітингу, тюремне ув’язнення до 2 років за звичайний груповий протест, за носіння захисного шолома, за встановлення намету, арешт до 15 діб за благодійну допомогу протестувальникам. За блокування маєтків чиновників та політиків встановлювалося ув'язнення до 6 років. Виготовлення та розповсюдження екстремістських матеріалів у ЗМІ чи інтернеті мало каратися штрафом у розмірі до майже 14 тис. грн. або обмеженням волі чи ув’язненням на строк до трьох років, а під «екстремістську діяльність» можна було підвести практично усю громадсько-політичну діяльність. Для відвідування футбольних матчів потрібна була повна ідентифікація вболівальника, аби на матчах не лунали антивладні гасла. Ускладнювалося ввезення в Україну і використання безпілотних літальних апаратів, аби з них не знімали маєтки чиновників. Натомість, влада вирішила роздавати бойову зброю не лише працівникам міліції, суддям, прокурорам, але і їхнім родичам.
  В. Янукович поквапом підписав всі репресивні закони. 19 січня, протестуючи проти «диктаторських законів», частина мітингарів рушила до Верховної Ради вимагати скасування законів. Шлях до урядового кварталу, який доти був вільний, перекрили бійці підрозділу «Беркут» та Внутрішніх військ, озброєні до того ж водометами. На вулиці Грушевського, поблизу стадіону «Динамо» ім. Валерія Лобановського відбулися численні зіткнення. Проти беззбройних людей були застосовані не лише кийки та щити, а й сльозогінні гази, травматична автоматична зброя, світло-шумові і травматичні гранати, водомети. За кілька днів уряд офіційно дозволив застосовувати проти людей газові і світло-шумові гранати, а також поливати їх з водометів на сильному морозі, що було заборонено міжнародними конвенціями. Унаслідок цього сотні євромайданівців були поранені. Мітингарі, свєю чергою, підпалили автомобільні шини, аби «беркутівці» не могли влучно стріляти. Протестувальники також застосовували петарди, запалювальні суміші у пляшках («коктейлі Молотова»[5], каміння та рогатки, палиці тощо).
  Протистояння на вулиці Грушевського дійшло апогею 22 січня. Того дня бойовими кулями було вбито українця вірменського походження Сергія Нігояна, етнічного білоруса Михайла Жизневського та українця Романа Сеника.
  Поранень зазнали понад тисячу мітингарів. Міліція та «тітушки» нападали на активістів біля лікарень і викрадали, після чого їх знаходили побитими, скаліченими або у в'язниці. Зранку 22 січня у лісі під Києвом зі слідами тортур було знайдено львів'янина Юрія Вербицького — активіста Майдану, якого викрали просто з лікарні, катували й залишили помирати на морозі.
  Влада стягнула до Києва тисячі «тітушок», які підпалювали автомобілі й нападали на людей із державною символікою на одязі. У Києві утричі зросла кількість підпалів, пограбувань і викрадень автомобілів. Оскільки міліція практично не розслідувала ці злочини, то кияни створювали загони для патрулювання міста.
  Тим часом насильство поширилося регіонами. У Запоріжжі в ніч на 27 січня були жорстоко побиті сотні активістів Євромайдану, те ж саме трапилося і в Дніпропетровську.
  29 січня, після переговорів між В. Януковичем та лідерами опозиційних фракцій, було ухвалено закон про амністію та відправлено у відставку уряд М. Азарова.
  «Небесна сотня». Тим часом за планом операції під кодовою назвою «Бумеранг» понад 22 тис. бійців внутрішніх військ і міліцейських спецпідрозділів мали знищити Євромайдан. З'явилося повідомлення, що до розроблення операції були причетні російські спецслужби. Центр Києва і під'їзди влада заблокувала для транспорту, роботу метро було зупинено, громадські заклади в центрі столиці були зачинені. Багатотисячний Євромайдан також був блокований.
  18 лютого близько 10 тис. людей рушили до Верховної Ради з вимогою конституційних змін та покарання силовиків-злочинців. На демонстрантів на вул. Інститутській і у Маріїнському парку напав «Беркут» і «тітушки», було вбито й поранено десятки людей. Ввечері спецпідрозділи розпочали з використанням бронетехніки штурм Євромайдану одночасно з боку Європейської площі та з вулиці Інститутської. Будинок Профспілок, де був розташований штаб Євромайдану, було підпалено. Безперервний штурм тривав 17 годин. Мітингувальники стійко відбивалися камінням та пляшками із запалювальною сумішшю. І лише на ранок, після підходу підкріплення до майданівців зі Львова і Тернополя, наступ проти Євромайдану захлинувся.
  У ці дні, під враженням подій у Києві, населення в регіонах почало захоплювати адміністративні будівлі. З'явилися нові жертви у Черкасах та Хмельницькому. В. Янукович, аби приспати пильність мітингарів і виграти час, оголосив «перемир'я».
  Але вже 20 лютого відкрили вогонь снайпери. Було вбито десятки людей. «Беркут» почав відступати з вул. Грушевського, а влада оголосила про «евакуацію» Верховної Ради і Уряду, тим самим заманюючи майданівців у пастку. Метою було спровокувати розгром Верховної Ради, щоб, з одного боку, виправдати розстріл Майдану, а з іншого — паралізувати парламент — єдиний орган влади, що міг виступити проти диктатури Януковича.
  Але майданівці не пішли на штурм Верховної Ради. Вони рушили малими групами вулицею Інститутською услід за відступаючим «Беркутом». По беззбройних людях із дахів будинків відкрили вогонь на ураження снайпери і автоматники. Моторошні кадри розстрілів людей, озброєних дерев'яними чи алюмінієвими щитами і пластиковими касками, облетіли увесь світ
  Загалом із початку Революції гідності було вбито більше ста цивільних громадян, яких назвали «Небесною сотнею».
  Повалення режиму В. Януковича. 20 лютого вирішення політичної кризи перейшло до парламенту. Під тиском Майдану депутати пізно ввечері 236 голосами засудили насильство, яке призвело до загибелі мирних громадян, та заборонили проведення «антитерористичної операції» СБУ і використання зброї. «Беркут» та інших силовиків Верховна Рада зобов'язала повернутися у місця дислокації.
  21 лютого на переговорах з опозицією за участі представників Франції, Німеччини й Польщі В. Янукович погодився негайно відновити дію Конституції 2004 p., що обмежувала права президента, та восени провести дострокові президентські вибори. Уранці 22 лютого стало відомо, що резиденція Межигір'я, у якій мешкав В. Янукович, спорожніла. Він квапливо утік, прихопивши певну частку статків, так і не підписавши зміни до Конституції, чим зірвав власноруч підписану угоду. Прибічники Януковича один за одним почали зрікатися його, називаючи тираном і злочинцем. У зв'язку з втечею Януковича Верховна Рада 328 голосами прийняла постанову, у якій зазначалося: «Встановити, що Президент України В. Янукович в неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов'язки», а також відновила дію Конституції в редакції 2004 р.
  Наслідками Революції Гідності стали:
  ·        збереження державного суверенітету України;ліквідація диктатури в результаті скасування «диктаторських законів», відновлення основних демократичних свобод;
  ·        ліквідація корумпованого режиму В. Януковича;
  ·        відновлення руху України до європейських стандартів життя і демократичних свобод;
  ·        презентація України у світі як країни громадян з високим почуттям гідності;
  ·        зростання ідей патріотизму та солідарності серед громадян України;
  ·        подолання у суспільстві страху перед тиранією та репресіями;
  ·        прискорене завершення формування української політичної влади та громадянського суспільства.
  
  
  
  
  УКРАЇНА ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ ЄВРОМАЙДАНУ (КІНЕЦЬ ЛЮТОГО — ЛИСТОПАД 2014 Р.)
  Політична ситуація в Україні після перемоги Євромайдану розвивалася під впливом кількох чинників:
  ·        формування нової парламентської більшості;
  ·        зміна вищого керівництва держави;
  ·        зміна конституційної моделі (відновлення Конституції зразка 2004 p.);
  ·        складна економічна ситуація;
  ·        необхідність забезпечення керованості системою державного управління;
  ·        зовнішня агресія з боку Російської Федерації;
  ·        суспільний запит щодо оновлення влади;
  ·        суспільні очікування радикальних суспільно-політичних та соціально-економічних змін.
  У той час, коли у столиці прискорено демонтувався режим В. Януковича, у Харкові відбувся «з'їзд депутатів усіх рівнів південно-східних областей та Криму». На цьому зібранні було ухвалено резолюцію, в якій піддавалась сумніву законність рішень Верховної Ради. Утім, значна частина місцевих депутатів згаданих регіонів утрималася від участі в цьому з'їзді, а якихось значущих дій на виконання ухваленої резолюції з боку учасників не відбулося.
  23 лютого обов'язки Президента було покладено на голову Верховної Ради Олександра Турчи нова. Також були призначені виконувачі обов'язків Міністра внутрішніх справ, Голови Служби безпеки України, Генерального прокурора України. Основним завданням перехідної влади було забезпечення дієздатності органів державного управління. Це завдання майже щодо всіх органів місцевого самоврядування та органів державної влади було виконано (окрім Автономної Республіки Крим та міста Севастополя), управлінський апарат продовжував безперебійне функціонування, виконуючи рішення Верховної Ради України та в. о. глави держави. Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування у Донецькій та Луганській областях була порушена, починаючи з квітня 2014 p., унаслідок вторгнення в Україну диверсійних груп з Російської Федерації.
  Наприкінці лютого 2014 p. офіційно стартувала кампанія з позачергових виборів Президента України, а також була сформована нова парламентська більшість у складі п'яти фракцій та депутатських груп. Основу нової більшості склали «Батьківщина», «УДАР», «Свобода», до яких приєднались депутати, які вийшли з фракції Партії регіонів. Був сформований новий уряд на чолі з Арсенієм Яценюком. До складу уряду увійшла низка активістів Євромайдану. Склад уряду оголошувався зі сцени Євромайдану.
  Нова українська влада була визнана світовою спільнотою. Провідні країни світу, за винятком Росії, заявили про визнання в. о. Президента України і нового прем'єр-міністра як легітимної української влади.
  Протягом кінця лютого-квітня відбулися зміни голів місцевих державних адміністрацій, високопосадовців центральних органів державної влади. У багатьох місцевих радах сформувалися нові депутатські більшості, зокрема за рахунок масового виходу депутатів із фракцій Партії регіонів.
  Дестабілізуючим фактором стала агресія Росії, яка розпочалася після перемоги Євромайдану. Вона не обмежувалась лише територією Криму: її метою було відокремлення від України південно-східної частини держави (див. нижче розділ «Україна в умовах військової агресії Росії»). За виключенням Донецької та Луганської областей, в інших регіонах виконавча влада зуміла не допустити масових сепаратистських виступів і протиправних дій, зокрема, завдяки консолідуванню місцевих еліт навколо ідей збереження територіальної цілісності України, недопущення кровопролиття і руйнування соціально-економічного життя. Більше того, мешканці областей Півдня і Сходу України продемонстрували високий рівень патріотизму, готовності захищати свою державу від зовнішньої агресії.
  Символом революційного характеру подій в Україні став так званий «ленінопад» — масовий демонтаж пам'ятників діячам радянської доби, насамперед, Володимиру Леніну. Ці дії символізували остаточний розрив з комуністичним минулим. Частиною людей ці дії сприймалися стримано або й узагалі негативно.
  Переможцем президентських виборів, які відбулися 25 травня, вже у першому турі став Петро Порошенко (таб. 1). Голосування на президентських виборах не вдалося провести лише в Автономній Республіці Крим і м. Севастополі, що на той час вже були окуповані Російською Федерацією, та в окремих районах Донецької та Луганської областей, захоплених терористичними угрупованнями. Також 25 травня були проведені вибори міських голів у Києві, Одесі, Миколаєві, Сумах та інших містах.
  Таблиця 1
  Підсумки позачергових президентських виборів
  2014 року

  Кандидати в Президенти України, які набрали більше 5%	Відсоток отриманих голосів, %
  Порошенко Петро Олексійович	54.70
  Тимошенко Юлія Володимирівна	12.81
  Ляшко Олег Володимирович	8.32
  Гриценко Анатолій Степанович	5.48
  Тігіпко Сергій Леонідович	5.23

  Джерело: Центральна виборча комісія України
  Нової коаліції не було, суспільство вимагало дострокових виборів до Верховної Ради України, тому Указом Президента України наприкінці серпня 2014 р. було достроково припинено повноваження Верховної Ради України та призначено позачергові вибори народних депутатів України на 26 жовтня 2014 року.
  Помітною подією політичного життя України стало ухвалення Закону України «Про очищення влади», згідно з яким заборонялося обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування особам, які своїми рішеннями чи діями сприяли узурпації влади В. Януковичем, а також тим, хто працював на керівних посадах у партійних та комсомольських органах СРСР та радянських спецслужб. Це також було однією з вимог Євромайдану.
  Позачергові парламентські вибори відбувалися за змішаною виборчою системою: 50% депутатів обирались за партійними списками, 50% — в одномандатних округах. Як і під час президентських виборів, ці не вдалося провести в тимчасово окупованій Автономній Республіці Крим і у м. Севастополі та на деяких територіях Донецької та Луганської областей. Для участі у парламентських виборах були утворені нові політичні сили: партія «Блок Петра Порошенка», політична партія «Народний фронт», політична партія «Опозиційний блок».
  За підсумками виборів за партійними списками до Верховної Ради потрапили 6 політичних сил: партія «Блок Петра Порошенка», політична партія «Народний фронт», політична партія «Об'єднання «Самопоміч»«, політична партія «Опозиційний блок», Радикальна партія Олега Ляшка, політична партія Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина». Порівняно з партійним складом минулого парламенту до Верховної Ради потрапила лише одна політична сила — ВО «Батьківщина» (див. таб. 2).
  Таблиця 2
  Підсумки позачергових парламентських виборів
  2014 року (за партійними списками)

  Політична сила	Відсоток набраних голосів,%
  Політична партія «Народний фронт»	22.14
  Партія «Блок Петра Порошенка»	21.82
  Політична партія «Об'єднання «Самопоміч»	10.97
  Політична партія «Опозиційний блок»	9.43
  Радикальна Партія Олега Ляшка	7.44
  Політична партія Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина»	5.68

  Джерело: Центральна виборча комісія
  Склад Верховної Ради оновився більш ніж наполовину: 56% народних депутатів обрані до парламенту вперше. Також уперше до Верховної Ради не потрапила Комуністична партія.
  За підсумками виборів було створено коаліцію з п'яти політичних сил: «Народний фронт», «Блок Петра Порошенка», «Самопоміч», Радикальна партія та «Батьківщина».
  Прем'єр-міністром знову було обрано А. Яценюка — лідера «Народного фронту». До складу уряду вперше за історію України було призначено іноземних фахівців, яким було залучено українське громадянство.
  
  
  УКРАЇНА В УМОВАХ РОСІЙСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ АГРЕСІЇ
  Втручання Росії у внутрішню та зовнішню політику України вересень 2013 — лютий 2014 рр. Одним із провідних напрямів зовнішньої політики Росії після розпаду Радянського Союзу є реінтеграція пострадянського простору. Для цього використовувалися економічна слабкість пострадянських країн, їх енергетична залежність від Росії, незавершеність демократичних трансформацій, і як наслідок, політична нестабільність. У цих планах Кремля Україна займала ключове місце, адже її російське керівництво вважало одним з провідних центрів «руського мира». У лютому 2003 р. за президентства Леоніда Кучми Україна приєдналася до Єдиного економічного простору (ЄЕП) у складі Російської Федерації, Білорусі, Казахстану. Однак й тоді принциповою позицією України була незгода з утворенням будь-якого наднаціонального керуючого органу.
  У наступні роки Росія була змушена розвивати свої інтеграційні проекти без України, намагаючись при цьому гальмувати європейську та євроатлантичну інтеграцію нашої країни. В. Янукович, який у ході виборчої кампанії позиціонував себе як проросійський кандидат, після перемоги на президентських виборах був готовий інтенсифікувати двосторонні відносини, що проявилося у Харківських угодах 2010 р. Однак навіть він, опирався безоглядному вступу до ініційованих Росією «союзів» та «просторів». Більше того, з метою бути переобраним на виборах 2015 р., Янукович проголосив курс на підписання Угоди про асоційоване членство та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом.
  Коли ж у липні 2013 р. стало зрозуміло, що ЄС готовий підписати Угоду, Кремль став чинити потужний тиск на українське керівництво, а також на бізнесові кола. Російські ЗМІ та проросійські організації в Україні гостро критикували Асоціацію з ЄС, щоб зірвати підписання Угоди на Вільнюському саміті. Було проведено декілька зустрічей на найвищому політичному рівні, в ході яких В. Путін вимагав від В. Януковича не підписувати Угоду з ЄС, а натомість вступити до Митного союзу.
  Після відмови В. Януковича підписати Угоду про Асоціацію з ЄС під час саміту у Вільнюсі, Росія розгорнула програму економічної підтримки режиму В. Януковича. Між Україною і РФ були підписані 15 угод, зокрема про кредит у 15 млрд. дол., зняття торгових обмежень протягом 2013-2014 pp., знижку на газ із 406 дол. за 1 тис. куб. м у 4-му кварталі 2013 р. до 268,5 дол. у 1-му кварталі 2014 р.
  В. Путін однозначно негативно сприйняв громадянські акції протесту, які розгорнулися в Україні після відмови В. Януковича підписати у Вільнюсі Угоду про Асоціацію з ЄС. Москва вимагала від В. Януковича силового розгону Євромайдану. У російських ЗМІ була розгорнута кампанія по дискредитації українського громадського руху як екстремістського і як такого, що відбувається на замовлення та фінансування Заходу. Із підвищенням внутрішньополітичної напруги, посилювалася допомога В. Януковичу з боку Росії, — причому не тільки шляхом поставок спеціальних засобів для розгону протестів, але й фахівцями зі спецслужб. У листопаді 2014 p. Генеральна прокуратура України заявила, що слідство має інформацію про можливу причетність працівників російських спецслужб до злочинів проти активістів Євромайдану. Диктаторські закони від 16 січня 2014 p., також були змавповані з російських законів.
  Повалення режиму В. Януковича означало, що Україна остаточно виходить з орбіти російського впливу й Путін вдався до агресії.
  Початок російсько-української війни. Вторгнення у Крим. Першою воєнною ціллю Росії став Кримський півострів. Тут вже знаходилися російські війська в рамках угод про базування російського Чорноморського флоту. 27 лютого 2014 р. російські військові без розпізнавальних знаків (у західних та українських ЗМІ їх назвали «зеленими чоловічками», оскільки Росія не визнавала їх своїми військовослужбовцями) заблокували у Сімферополі будівлі Верховної Ради та Ради міністрів. Під дулами автоматів було проведено засідання депутатів автономії, на якому керівником уряду було проголошено С. Аксьонова, керівника партії «Русское единство» (за результатами місцевих виборів 2010 р. ця партія набрала мізерні 4,02% і отримала у парламенті автономії 3 депутатські місця). На 25 травня 2014 р. всупереч українському законодавству було призначено «референдум» про статус Автономної Республіки Крим. Центральна українська влада не визнала рейдерське захоплення влади в Сімферополі. Натомість російська Державна дума терміново «під кримську ситуацію» внесла зміни до порядку включення до складу Російської Федерації нових суб'єктів.
  Одночасно з політичним переворотом в українському Криму російські війська розпочали блокування українських військових частин та транспортних шляхів з материкової частини України до півострова. 4 березня 2014 р. В. Путін отримав «згоду» Ради Федерації РФ на застосування регулярних військ на українській території. Українські військові частини на півострові не отримали наказу про збройний опір. Ймовірно це було обумовлено сподіваннями, що зберігаються шанси на вирішення конфлікту політичними методами. На такому сценарії наполягали й західні партнери України, які недооцінили агресивні наміри Росії. Відтак, час на збройну відсіч був згаяний, а українські військові були частково деморалізовані. До того ж принаймні частина військовослужбовців у Криму були попередньо завербовані російськими спецслужбами. За зраду військовій присязі було звільнено більше 12 тис. працівників органів внутрішніх справ у Криму, майже 1,5 тисячі співробітників Головного управління СБУ в ЛРК і управління СБУ в м. Севастополі., понад 400 працівників органів прокуратури АРК.
  Росія узяла курс на прискорену анексію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Спочатку «референдум» був перенесений з 25 травня на 30 березня, а згодом на 16 березня. Також було скориговано й запитання «референдуму». У першому варіанті ставилося запитання «Автономна Республіка Крим має державну самостійність та входить до складу України на основі договорів і угод» (так чи ні)?», а в остаточному варіанті мешканців АРК і міста Севастополя запрошували обрати між такими варіантами:
  ·        «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?
  ·        Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?»
  11 березня 2014 р. міська рада Севастополя та захоплена на той час Верховна Рада АРК прийняли «декларацію про державний суверенітет». Конституційний суд України визнав «референдум» неконституційним, а його результати не визнала абсолютна більшість країн світу. Незаконний «референдум» проводився з численними порушеннями, що було зафіксовано навіть Радою при президенті РФ з розвитку громадянського суспільства та правам людини (згодом звіт був названий «неофіційним»)[6].
  Кримськотатарська громада та проукраїнськи налаштовані мешканці Криму бойкотували «референдум». Непрямим доказом фальсифікації результатів референдуму стали показники «виборів» на півострові у вересні 2014 p., організованих окупаційною владою: була оголошена явка 53,61% виборців, тоді як в березні начебто вона становила 82,7%.
  До 21 березня 2014 р. російська влада швидко провела всі формальні процедури щодо включення Криму до складу РФ. Світова спільнота не тільки не визнала анексії Криму, але й запровадила санкції проти кримських компаній та компаній інших країн, що будуть здійснювати господарську діяльність на анексованому півострові, а також проти політиків та їх спонсорів, відповідальних за анексію. Також були застосовані візові обмеження для мешканців Криму. Після окупації Росією півострів зіткнувся з низкою проблем: транспортне сполучення, постачання продуктів харчування, водо- та енергопостачання.
  Унаслідок тимчасової окупації Криму на півострові відбулося згортання громадянських свобод. Передусім це стосувалося етнічних українців та кримськотатарської громади. їх звинувачували в «екстремізмі», російські спецслужби проводили обшуки, вилучали українську і кримськотатарську національну символіку, книжки українською та кримськотатарською мовами, було припинено діяльність громадських організацій та засобів масової інформації, заборонено в'їзд на півострів громадським активістам, у тому числі лідерам кримськотатарського народу Рефату Чубарову та Мустафі Джемілєву. Населення примушували відмовитися від українського громадянства на користь російського, були закриті українські школи й класи, факультети української мови у вищих навчальних закладах тощо. Міжнародна правозахисна організація Human Right Watch у своєму звіті «Ураження в правах: порушення у Криму» (листопад 2014 р.) особливу увагу приділила практиці викрадання людей так званою «Кримською самообороною» — незаконним військовим формуванням, що допомагало російським інтервентам захоплювати півострів. Унаслідок окупації десятки тисяч людей були змушені залишити свої домівки і виїхати з півострова.
  Ні Україна, ні світова спільнота не визнали окупації Криму. Українська держава надає підтримку вимушеним мігрантам із Криму; подаються судові позови до міжнародних судів проти Росії та місцевих колаборантів, на суміжних з окупованим півостровом територіях формується додаткова інфраструктура органів державної влади для полегшення взаємодії з українськими громадянами, що залишаються в Криму тощо.
  Вторгнення російських військ і найманців у південні та східні регіони України. Створення терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР». Одночасно із подіями у Криму, Росія намагалася дестабілізувати ситуацію у східних та південних областях України. Вже з 1 березня гіроросійські маргінальні організації організовували вуличні арсції з вимогами вступу до Митного Союзу та з критикою подій у Києві. Лише окремі з них досягали кількості кількох тисяч осіб, зазвичай вони збирали лише до кількох сотень. Були спроби захоплення органів державної влади, однак у цілому українським правоохоронцям вдавалося утримувати ситуацію під контролем. Частина провокаторів була заарештована.
  Після загарбання Криму Росія перейшла до реалізації проекту «Новоросія». У рамках цього проекту на початку квітня була інспірована хвиля вуличних акцій, були захоплені адміністративні будівлі: У цих антидержавних акціях брали участь не лише місцеві проросійські агенти впливу та політичні маргінали, але й безпосередньо російські громадяни, у тому числі співробітники російських спецслужб. При цьому змінився характер гасел — вони стали відверто антиукраїнськими та сепаратистськими.
  Було проголошено створення Донецької, Луганської, Харківської «народних республік», планувалося це зробити також у Дніпропетровській, Одеській та інших областях. Все за задумом Путіна мало відбутися за кримським сценарієм. Кінцева мета, як було заявлено Росією, полягала у «федералізації» України, що мало б спочатку відвернути європейську та євроатлантичну інтеграцію України, а потім призвести до її розпаду і поглинанню Росією.
  Завдяки рішучим діям правоохоронців, місцевих еліт, громадських активістів російські плани по роздмухуванню сепаратизму провалилися на Харківщині, Дніпропетровщині, Запоріжжі, Полтавщині, Херсонщині, Миколаївщині, Одещині. Лише в Одесі, на жаль, справа дійшла до громадських зіткнень з численними людськими жертвами. На Луганщині та Донеччині почався «експорт» сепаратизму — із середини квітня загони терористів уже захоплювали адміністративні будівлі в населених пунктах поза обласними центрами (Слов'янськ, Краматорськ, Красний Лиман і т.д.) та тероризували місцеве населення.
  За таких умов у середині квітня в.о. Президента України О. Турчинов оголосив проведення антитерористичної операції (ЛТО). Однак бойові дії показали, що українська система національної безпеки виявилася вразливою. Це було обумовлено тим, що безпековий сектор хронічно недофінансовувався протягом останніх двох десятиліть, були кадрові прорахунки, та інші проблеми. Українським військовикам довелося відновлювати свою боєздатність у ході бойових дій. При цьому, на відміну від бойовиків, українські війська уникали широкомасштабних воєнних операцій, які б призводили до втрат серед мирного населення та руйнування інфраструктури.
  Значну роль у протидії терористам відіграли добровольчі батальйони, сформовані з активістів Євромайдану й небайдужих громадян. Саме добровольчі підрозділи наочно продемонстрували Путіну, що українське суспільство здатне до найвищих форм самоорганізації. Небаченого масштабу досягло розгортання волонтерського руху задля підтримки українських військових та біженців із зони Східного фронту. Йдеться не тільки про добровільний збір коштів та матеріальних ресурсів: ті, хто не мав грошей намагалися виготовити потрібні на фронті речі власними руками, діти писали листи та передавали військовим власні малюнки тощо.
  У травні 2014 р. були проведені нелегітимні «референдуми» щодо «державної самостійності» територій, захоплених російськими військами та терористичними організаціями «JIHP» і «ДНР». До «керівництва» цих утворень увійшли громадяни Росії та вихідці з окупованого Росією молдовського Придністров'я. Наприкінці травня «JIHP» та «ДНР» за вказівкою з Москви підписали угоду про утворення «конфедеративного союзу народних республік «Ново росії». Як показали подальші події, «Новоросія» була мертвонародженим проектом, придуманим російськими політтехнологами, тоді як в історичній пам'яті місцевого населення жодної «Новоросії» не було.
  Українська влада повсякчас демонструвала готовність до політичного урегулювання конфлікту. Президент України П. Порошенко виступив з мирним планом, що передбачав:
  ·        амністію українським громадянам, не причетним до загибелі військовослужбовців і мирних жителів та тих, які не фінансували терористів;
  ·        формування коридору на українсько-російському кордоні для повернення російських військ і найманців додому;
  ·        дострокові місцеві вибори, щоб населення обрало місцеві органи влади;
  ·        децентралізація влади, гарантії вільного використання мов у регіоні, повагу до права місцевих громад на власні особливості історичної пам'яті, пантеон героїв, релігійні традиції, здійснення інвестицій в економічну реконструкцію Донбасу та створення нових робочих місць.
  Однак оскільки цей план не влаштовував Росію, очільники «JIHP» і «ДНР» відкинули ці пропозиції. Росія розгорнула широкомасштабні поставки воєнного озброєння та військової техніки. 17 липня 2014 року з російської протиповітряної установки «Бук» був збитий цивільний малайзійський лайнер «Боїнг» з 283 пасажирами та 15 членами екіпажу. На українську територію переправлялися російські бойовики: серед них були як представники радикальних націоналістичних організацій, так і кримінальні елементи. Українські підрозділи обстрілювалися з російської території, а сепаратисти проходили вишкіл у російських військових таборах. Але навіть в таких умовах на середину серпня 2014 р. українські війська звільнили більшу частину Донбасу, захоплену у квітні-травні російськими військовими підрозділами і терористами.
  Пряме військове втручання Росії та переговорний процес. Військова поразка становила внутрішньополітичні ризики для режиму В. Путіна. Відтак він розпочав погано замасковану військову агресію. Загони сепаратистів були поповнені свіжими бойовиками та новим озброєнням. 24 серпня розпочався контрнаступ російських військ та терористів проти українських військ на півдні Донецької області. Вони захопили прикордонне містечко Новоазовськ і погрожували Маріуполю, а далі «пробиттям» транспортного коридору до Кримського півострова.
  Виснажена українська армія була здатна закінчити визволення Донбасу від терористів, але для повномасштабних бойових дій з регулярною російською армією достатніх сил не мала. 5 вересня 2014 p. у Мінську був підписаний протокол про припинення вогню: утворювалася 30-кілометрова зона розмежування, контроль українсько-російського кордону забезпечувався фахівцями ОБСЄ. Після складних переговорів центральна влада зголосилася надати територіям, які на кінець серпня опинилися під контролем «JIHP» і «ДНР», широке самоврядування і при цьому не припиняти їх субсидування. Такий статус був наданий на три роки. 7 грудня 2014 р. мали бути проведені місцеві вибори, аби населення само обрало тих, хто буде його представляти. Верховна Рада із цього питання ухвалила відповідний закон.
  Досягнувши тактичної мети — не допустити воєнної поразки сепаратистів — Росія зазнала стратегічної поразки: жодних обмежень на українську зовнішню політику накласти не вдалося, а грудневі місцеві вибори мали показати повний провал проекту «JIHP» і «ДНР», не кажучи вже про «Новоросію». До цього додалися й нові проблеми — польові командири вийшли з-під контролю так званих урядів «JIIIP» і «ДНР»; промислові підприємства зупинилися; населення стрімко зубожіло; почалися перебої з поставками продовольства. Москва не тільки порушила мінські домовленості, а й посилила свою військову присутність на сході України та ініціювала проведення власних виборів глав «JIHP» і «ДНР» та депутатів «парламентів» із заздалегідь відомими результатами.
  У відповідь Україна призупинила дію закону, який надавав особливий статус територіям, що контролювалися сепаратистами. Було також призупинено фінансування бюджетних установ, субсидування державних шахт, а кошти, заплановані на субсидії для місцевого населення, були спрямовані до інших регіонів країни. Навколо захоплених російськими бойовиками та сепаратистами територій зводилися фортифікаційні лінії — українська армія готувалася до відсічі наступу російської армії та бойовиків.
  Попри формальне перемир'я бойовики постійно обстрілювали населені пункти та атакували позиції українських силовиків. Особливо запеклі бої були за Донецький аеропорт: тут стійкість українських військових була настільки сильною, що терористи припускали, що вони воюють не проти живих людей, а проти якихось натівських «кіборгів» (бійців-роботів з фантастичних фільмів). Звідси наших бійців, що захищали аеропорт, й стали називати в ЗМІ кіборгами.
  Міжнародне співтовариство посилило санкції проти Росії. їх дії, а також падіння цін на нафту призвели до погіршення економічного становища в Росії. Росія опинилася в міжнародній ізоляції й була виключена з «великої вісімки». У такий ситуації Кремль вдався до традиційної імперської тактики — гонки озброєнь та погроз застосувати ядерну зброю.
  На кінець 2014 року ситуація залишалася вкрай напруженою.
  
  
• Революція Гідності 2013-2014 рр. та агресія Росії проти України
  Революція Гідності 2013-2014 рр. та війна українського народу проти російської агресії стали центральними подіями новітньої історії не лише України, а і Європи та світу.
  Революція Гідності сприяла відродженню цінностей свободи, гідності, переосмисленню багатьма людьми світу свого призначення. А російська агресія проти України змусила вільний світ усвідомити мету російського режиму та почати готуватися до опору.
  Що ці події означають для самої України?
  1. Природа режиму В. Януковича
  На президентських виборах 2010 р. за кандидатуру В. Януковича проголосувало менше половини тих, хто прийшов на виборчі дільниці. Попри це, Янукович одразу почав узурпацію влади. Він створив Уряд завдяки депутатам-перебіжчикам, хоча Конституція вимагала, щоб уряд формували виключно партії, які здобули підтримку на виборах. Восени 2010 року Конституційний суд незаконно передав Януковичу значно ширші повноваження, ніж ті, з якими він був обраний: право звільняти весь уряд, формувати склад всіх міністерств і відомств, Генеральної прокуратури тощо.
  Влада відірвалася від потреб суспільства у своїй гонитві за приватним зиском. Режим узяв під контроль бізнес та телеканали країни. Один із синів Януковича швидко перебрав контроль за левовою часткою економіки. На чільних позиціях у владі переважали вихідці з однієї області. Ті, хто не був пов'язаний з найближчим оточенням Януковича, не мали шансів добитися успіху. Беззаконня несло загрозу фактично кожній людині. Для людей, не пов'язаних з владою та великими грішми, майже не було можливостей добитися правосуддя. Правоохоронні органи зрослися з криміналом, їхньою ключовою метою став захист інтересів можновладців.
  Зростання злочинності
  (дані M ВС і Генеральної прокуратури України)

  Рік	Зростання злочинності
  2010	+15,2%
  2011	+3%
  2012	+23% *
  2013	+1,3% *

  * статистика за ці роки подана з тяжких і особливо тяжких злочинів, у зв'язку зі зміною правил реєстрації правопорушень.
  Корупція, крадіжки державного та громадського майна стали способом існування влади. За світовим індексом сприйняття корупції «Transparency International» Україна в 2013 році опинилася на 144-му місці в світі серед 178 держав — після Нігерії та Папуа Нової Гвінеї.
  18,9% громадян України визнали, що давали хабарі.
  77,6% громадян України визнали, що хабарі давати «необхідно».
  «Саме за Януковича небувалих висот досягли кумівство, хабарництво, аморальність і жорстокість, яка легко переходить в насильство проти будь-яких інакомислячих».
  Журналіст Жак Шустер, видання «Die Welt» (Німеччина), 31 січня 2014 p.
  За оцінками авторитетних експертів, кримінальна «сім'я» Януковича тільки в енергетичній сфері і державних закупівлях щороку незаконно привласнювала щонайменше 10 мільярдів доларів.
  Економіка швидко виснажувалася. Якщо у рік приходу Януковича до влади вона за інерцією ще зростала, то у 2012 р. зростання зупинилося, а з 2013 р. почалося її падіння. На момент обрання Януковича державний зовнішній борг становив 24,3 млрд доларів, а в березні 2014 р. — уже 36,9 млрд. доларів.
  Великою загрозою для України стала ідея втягнути країну до Митного та Євразійського союзів, створених Росією. Керівництво Росії прагнуло відновити імперію і потребувало для цього ресурсів України — матеріальних і трудових. Російське керівництво підтримувало перебування злодіїв при владі в Україні, оскільки це виснажувало життєві сили України, здешевлювало українські підприємства, уможливлювало спільне розкрадання українських активів. Росія прагнула позбавити Україну перспектив розвитку нормального розвитку за зразком європейських держав. Адже деградовану країну значно легше підкорити.
  Більшість керівників силових відомств України за часів режиму Януковича, включно з міністрами оборони, керівниками розвідки, внутрішніх військ, СБУ тощо, були російськими агентами і працювали на шкоду інтересам України.
  2. Асоціація України з Європейським Союзом
  Завдяки відносинам з Європейським Союзом Янукович сподівався отримати визнання на Заході та отримати більшу підтримку виборців в Україні, які прагнули європейських стандартів життя та захисту людських прав. Вираженням цієї політики стала Угода про асоціацію України з ЄС, що передбачала співпрацю у проведенні реформ, в енергетиці, захисті прав людини, встановленні безвізового режиму з ЄС тощо. Асоціація з ЄС була інструментом оновлення країни та давала надію на розвиток.
  Складовою частиною Асоціації з ЄС була Угода про зону вільної торгівлі. Цією угодою передбачалося, що 97% найменувань всіх українських товарів мали експортуватися до ЄС без мит. Зменшення митних зборів для українських товарів на ринку ЄС мало відбутися вже в перший рік дії Угоди. Натомість мита для європейських товарів в Україні мали знижуватися поступово, упродовж 4 років. Відтак, Україна отримувала можливість наростити продажі своїх товарів до ЄС, продовжуючи при цьому стягувати мита до своєї скарбниці з європейських товарів. Ринок ЄС, який відкривався для українських виробників, є найбільшим у світі (він охоплює 18% світової економіки і є удесятеро більшим за російський).
  За кілька днів до саміту «Східного партнерства» ЄС у столиці Литви Вільнюсі, де мала бути підписана Угода про асоціацію України з ЄС, уряд ухвалив рішення відмовитися від її підписання. Це відбулося після раптового візиту Януковича до Москви. Хоча упродовж кількох років сам Янукович і його урядовці в один голос доводили вигідність асоціації з ЄС для України. Рішення спричинило шок у суспільстві. Всі попередні уряди заявляли про європейську інтеграцію України. Чимало українців згоджувалися терпіти корумповану і недолугу владу в обмін на сподівання хай і поступової, але еволюції в майбутньому. Тепер ця надія зникала.
  Крім того, відмова від Асоціації сприймалася багатьма українцями як загроза самому існуванню України. Адже стала очевидною повна залежність голови держави від Росії.
  3. Революція Гідності
  Першопричинами Революції Гідності були: протест проти узалежнення України від Росії, бажання ліквідувати корупційну систему та відкрити можливості для розвитку країни.
  Чимало людей усвідомлювали, що підкорення України Росії могло означати фізичне знищення і геноцид українського народу, як це було в XX столітті.
  21 листопада 2013 р. кілька журналістів вийшли на Майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклик до всіх небайдужих приєднатися. На Майдані того дня зібралося півтори тисячі осіб, переважно журналісти та молодь. Першими до Євромайдану долучилися студенти. Спочатку протестувальники вимагали лише підписання Угоди з ЄС, через що акцію було названо «Євромайданом». Згодом протест підтримала опозиція. Перший мітинг на Європейській площі у центрі столиці виявився найбільш масовим за останні кілька років — понад 100 тисяч учасників.
  Хоча Євромайдан не було заборонено судом, за кілька днів уночі загони міліції «Беркут» напали на студентів, що ночували на Майдані Незалежності. Молодих людей били кийками, переслідували на вулицях, добивали ногами. Було поранено майже сто осіб. Частина євромайданівців знайшли прихисток у Михайлівському монастирі.
  Країна була шокована небаченою в Україні брутальністю побиття й тим, що жертвами стала переважно молодь, щира у своїх прагненнях добра для своєї країни. Вже за день, під час мітингу протесту, кількість мітингарів у Києві сягнула, за різними даними, від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб. Люди вимагали відставки силових міністрів і розслідування побиття студентів. Влада мала перевагу завдяки силовим структурам і була зацікавлена, аби перевести протест у насильницьку форму, аби збити його масовість, залякати людей та виправдати репресії. Увечері кількадесят осіб імітували напад на охорону Адміністрації Президента, а згодом розчинилися у натовпі та серед самих правоохоронців. У відповідь спеціальні силові підрозділи жорстоко побили та заарештували багатьох непричетних мітингувальників.
  Попри це, Майдан Незалежності став центром мирного опору. Безпосередньо у наметах мешкали люди, що з'їжджалися зі всієї країни, які вимагали покарання винних у побиттях та відновлення європейського шляху України. Після того, як стало зрозуміло, що за нападами на мирних громадян стоїть Янукович та його міністри, з'явилася вимога відставки уряду та президента. Майже всі найбільш відомі та авторитетні в країні митці, вчені, громадські діячі висловлювали зі сцени Майдану підтримку вимогам громадян. Режим виявився ізольованим від власного суспільства.
  У центрі столиці утворилася подоба знаменитої Запорізької Січі. На Майдані було заборонено спиртні напої, а їжу та лікування безкоштовно всім надавали волонтери. Мільйони людей по всій країні жертвували гроші та необхідні речі для мітингарів. Упродовж місяців протестувальники не вчинили на Майдані жодних правопорушень, попри те, що через Майдан за цей час пройшли кілька мільйонів людей.
  
  
  «Майдан — це така реальна народна містерія. Нічого схожого ніколи не було у Москві — я в житті нічого такого не бачив. Цього нема не лише в Росії, цього нема взагалі, я думаю, ніде у світі. Тобто я не знаю, як це все відбувається, скажімо, у Таїланді, або як це було в Єгипті. Думаю, там це було по-іншому. Там якось все це було шумно, агресивно. А тут просто такий могутній монолітний народ».
  Артемій Троїцький, музичний критик (Росія), 17 грудня 2013 р.
  Починаючи з 8 грудня країною поширився «ленінопад» — повалення пам'ятників Леніну, що сприймалося як прощання з диктатурою та імперією.
  Практично одразу влада перейшла до індивідуального терору як у столиці, так і в регіонах. Політичних активістів били, заарештовували, звільняли з роботи.
  У нападах на протестувальників брали участь «тітушки» — наймані бандити, названі так за прізвищем одного з нападників на журналістів.
  Свої Майдани утворилися в усіх областях України. Щоб виходити на протести в регіонах, часто було потрібно ще більше героїзму, ніж у столиці.
  Проти влади організувався Автомайдан — колони активістів-протестувальників на власних автомобілях пікетували приміщення судів та прокуратур, навідувалися до резиденції Януковича у Межигір'ї, пікетували маєтки прибічників режиму, відвозили поранених та доставляли допомогу на Майдан.
  Натомість, режим вирішив створити подобу Євромайдану — «Антимайдан», аби імітувати широку громадську підтримку влади. Підтримки, яку мав режим у суспільстві, було замало для того, щоб його захищали безкоштовно. Влада звозила громадян на «Антимайдан» за гроші або під примусом. Міліція та організатори часто забороняли учасникам «Антимайдану» вільно виходити в місто.
  Росія побачила в Євромайдані загрозу для маріонеткового режиму Януковича, здатну зірвати плани Кремля з остаточного підкорення України. Крім того, російське керівництво боялося, що приклад українців у боротьбі за свободу і проти корупції виявиться привабливим для самих росіян. Кремль вирішив пов'язати виділення кредиту для режиму Януковича зі знищенням Майдану.
  Янукович на зустрічі із західними дипломатами заявив, що влада не застосовуватиме силу проти мирних зібрань. Однак тієї ж ночі на 11 грудня 2013 р. силові підрозділи з трьох сторін напали на Євромайдан. Дзвони Михайлівського собору закликали киян на Майдан. Тієї ночі автомобілісти й таксисти безкоштовно підвозили киян на Майдан. Лише уранці напад було відбито.
  Після спроб штурму Майдан став перетворюватися на своєрідну фортецю, оточену барикадами.
  Тим часом, влада стягнула до Києва тисячі «тітушок», які, з метою дестабілізації та виправдання репресій підпалювали автомобілі, знищували майно, жорстоко били перехожих. У січні 2014 p. у столиці втричі зросла кількість підпалів, пограбувань і викрадень автомобілів. Міліція практично не розслідувала ці злочини. У відповідь кияни створювали загони для патрулювання міста і захисту майна. Упійманих «тітушок» змушували привселюдно каятися у вчинених злочинах.
  У багатьох країнах протестувальники нерідко громлять вітрини, грабують магазини, а влада перешкоджає цьому. У Києві тієї зими все було навпаки — влада сама організовувала напади на законослухняних громадян та їхнє майно.
  Для оборони від нападів міліції та «тітушок» було створено Самооборону Майдану з числа громадян-добровольців. Її склад невдовзі розрісся до близько 40 сотень, чисельністю до 150 осіб у кожній. Сотні на Майдані мали різні види діяльності — від господарчої до медичної. Одна із сотень складалася із ветеранів війни в Афганістані, до іншої належали лише жінки. Найбільше сотень займалося власне захистом Майдану та охороною порядку.
  «Над підготовною «тітушок» влада працювала кілька останніх років. Для «тітушок» створили спеціальні тренувальні бази. Керують загонами офіцери міліції. У випадку виникнення критичної ситуації міліція їх прикриває. Спеціально підбирають вірних режимові людей. Платить влада. На пенсії і зарплати грошей немає, а на бандитів завжди знайдуться».
  Микола Каплій, генерал міліції 7 лютого 2014 р.
  Завдяки Євромайдану в суспільстві зникав страх. Режим шукав засобів відновити його.
  16 січня 2014 року влада ухвалила так звані «диктаторські» закони, названі ще «розстрільними». Каральні приписи цих законів були списані з деспотичного російського законодавства, але зроблені ще суворішими. Було запроваджено арешт за організацію мітингу, тюремне ув'язнення до 2 років за груповий протест, ув'язнення за носіння захисного шолома, за встановлення намету, арешт до 15 діб за благодійну допомогу протестувальникам. За блокування маєтків можновладців встановлювалося ув'язнення терміном до 6 років. Виготовлення та розповсюдження екстремістських, на думку влади, матеріалів у ЗМІ чи Інтернеті мало каратися ув'язненням на строк до 3 років. Причому під «екстремістську діяльність» можна було підвести будь-яку громадсько-політичну чи правозахисну діяльність. Режим Януковича ухвалив рішення роздавати бойову зброю не лише працівникам міліції, суддям, прокурорам, але й їхнім родичам. Одразу за підрахунками присутніх журналістів та відеозйомкою виявилося, що у Верховній Раді не було достатньої кількості голосів депутатів за ці диктаторські «закони», однак голосування депутатів сфальшували.
  Хоча Конституція України забороняє звуження існуючих прав і свобод людини, Янукович підписав ці «закони», чим лише активізував хвилю протесту. 19 січня протестувальники рушили до Верховної Ради вимагати скасування законів. Проте, вулиця Михайла Грушевського, що вела до парламенту, яка доти була вільною для проходу, виявилася заблокованою бійцями «Беркуту» та Внутрішніх військ. Вони застосували до мітингарів травматичну зброю, світло-шумові й травматичні гранати, водомети тощо. Мітингарі відповіли «коктейлями Молотова» та підпалили автомобільні шини, аби «беркутівці» не могли влучно стріляти («коктейлями Молотова» під час радянсько-фінської війни 1939-40 pp. фіни назвали пляшки із горючою сумішшю, якою підпалювали радянську бронетехніку. Слово поширилося після того, як радянський міністр іноземних справ Молотов сказав, що «уже завтра ми (тобто радянські окупанти) обідатимемо в Гельсінкі» — столиці Фінляндії).
  З усього міста мешканці звозили шини до вулиці Грушевського, аби майданівці могли димом від підпалених шин захиститися від прицільних пострілів з боку «Беркуту». Подекуди мешканці та навіть діти котили шини прямо по вулицях. Проте, у результаті стрілянини пластиковими кулями по натовпу десятки людей втратили зір, сотні зазнали інших поранень. Крім того, влада почала обшуки автомобілів. Водії, у машинах яких міліція знаходила шини, потрапляли за грати.
  Протистояння на вулиці Грушевського дійшло найбільшого напруження 22 січня, коли бойовими кулями було вбито трьох осіб — українця вірменського походження Сергія Нігояна, етнічного білоруса Михайла Жизневського та українця Романа Сеника. Злочин було здійснено у святий для українців День Соборності, одразу після заяв міністрів Януковича про законність використання проти демонстрантів бойових набоїв.
  Досі винятково мирному характеру українського протесту дивувався світ. Адже протягом двох місяців мирного стояння сотні тисяч демонстрантів не допустили жодного випадку насильства чи мародерства. Ухвалення «диктаторських законів» і, особливо, убивства демонстрантів вивели конфлікт з мирного русла.
  Чимало прикладів нелюдського поводження влади з майданівцями не могли зламати духу опору та злякати мітингарів. У той же день у лісі під Києвом зі слідами тортур було знайдено тіло львів'янина Юрія Вербицького — активіста Майдану, якого викрали просто з лікарні, піддали катуванням та залишили безпомічного помирати на морозі. Тоді ж бійці спеціального загону Внутрішніх військ на лютому морозі роздягли активіста Михайла Гаврилюка, який, проте, тримався гідно і мужньо. Випадок з Гаврилюком, зафіксований на фото і відео, посилив зневагу українців і світу до режиму. Після перемоги революції М. Гаврилюк заради примирення українців у суді пробачив своїх кривдників.
  На Майдані зміцнювалася багатоетнічна українська політична нація, заснована на патріотизмові, народній гідності й волі до справедливості. Традиційні поділи в суспільстві — етнічний, мовний тощо — втрачали сенс. Основний розподіл на Майдані проходив через питання моралі і гідності, зокрема згоди чи незгоди з правом режиму знущатися з громади й зневажати громадян.
  «Протягом останніх двох місяців систематично порушувались конституційні права мене ям громадянина цієї країни. І люди, які вийшли чесно, відкрито сказати «ні» цьому свавіллю, цьому беззаконню і неправді, були названі врешті-решт екстремістами. їх викрадають, їх катують якісь покидьки, якісь... у мене немає слів на те, щоб назвати і дати якусь оцінку тим людям, які виконують і дають накази катувати моїх знайомих, друзів, просто співвітчизників. Всі ви — перевертні в погонах, всі ви бандити з мандатами і ви брехуни, відверті пропагандисти. Ті, хто роблять з чорного біле на радіо і телебаченні, називаючи нас екстремістами. Знаєте, якщо ви десь почуєте мою музику, знайте, що людина, що її записала, вас зневажає. Я такий же екстреміст, як і вони».
  Андрій Хливнюк, лідер музичного гурту «Бумбокс», 3 лютого 2014 р.
  Після «диктаторських законів», убивств та викрадень майданівців настрої мітингарів різко радикалізувалися. Проте, лідери парламентської опозиції, які вели переговори з Януковичем, будь-що домагалися мирного рішення. 29 січня після переговорів між Януковичем та лідерами опозиційних партій уряд було відправлено у відставку.
  Янукович намагався виграти час, сподіваючись, що Майдан «видихнеться» або, принаймні, ослабне у внутрішніх суперечках. Натомість вищі російські чиновники публічно закликали Янукоєича до негайного силового придушення протестів. До Києва прибули агенти російських спецслужб, які координували плани знищення Майдану, з Росії літаками надходила вибухівка і спеціальні боєприпаси. За спеціальним планом операції «Бумеранг» понад 22 тис. бійців спецпідрозділів мали знищити Майдан.
  
  
  
  «Єдиним гарантом захисту української державності та української незалежності е діючий президент Янукович... Він повинен застосувати силу і здійснити рішучий розгін Майдану»
  С. Глазьев, радник президента Росії, 6 лютого 2014 р.
  18 лютого тисячі мітингувальників рушили до будівлі Верховної Ради на вулиці Михайла Грушевського з вимогою повернути Конституцію 2004 року, аби зменшити незаконно привласнені права Януковича, та покарати винних у побиттях та вбивствах. Під час раптового нападу «Беркуту» й «тітушок» на демонстрантів на вулиці інститутській та у Марийському парку було вбито й поранено десятки людей. Увечері спецпідрозділи почали штурм Майдану з використанням світло-шумових та газових гранат, вогнепальної зброї та бронетранспортерів. Правоохоронці зумисне підпалили Будинок Профспілок, де розташовувався штаб Майдану, та наметове містечко. Майданівці відбивалися проти спецпідрозділів камінням та «коктейлями Молотова». Безперервний штурм Майдану тривав 17 годин. Іноді здавалося, що нападники ось-ось переможуть. Проте, наступного ранку у вирішальний момент прибуло підкріплення зі Львова і Тернополя.
  20 лютого зранку снайпери влади відкрили вогонь і по майданієцях, і по деяких правоохоронцях. «Беркут» почав відступати, а влада оголосила про евакуацію Верховної Ради і Кабінету міністрів. Ймовірною метою цих дій було спровокувати розгром Верховної Ради майданівцями, щоб дати привід для масштабного розстрілу Майдану та паралізувати парламент-єдиний вищий орган влади, що міг виступити (і, зрештою, виступив) проти диктатури Януковича. Російська газета «Комсомольська правда» навіть встигла опублікувати матеріал про те, що демонстранти вже спалили Верховну Раду.
  Але провокація не вдалася: попри біль від втрат загиблих. Майдан не пішов нищити Верховну Раду. Однак, нечисельні групи майданівців рушили по вул. Інститутській услід за відступаючим «Беркутом», де їх чекала засідка і кулі снайперів та автоматників.
  Кадри розстрілів беззбройних людей, прикритих хіба що дерев'яними чи алюмінієвими щитами та пластиковими касками, облетіли увесь світ. Майданівці жертовно витягали з-під куль загиблих і поранених друзів та незнайомців. Ціною ризику і власних жертв 6-та медична сотня Самооборони Майдану надавала допомогу пораненим.
  Протягом 18-20 лютого загалом загинули 77 єеромайданівців, понад 700 зазнали поранень. А за весь час Революції постраждали 3,5 тисяч мирних громадян, більше ста, яких назвали «Небесною сотнею», було вбито або загинули від ран.
  Після кривавого розстрілу Майдану від режиму Януковича відвернулися навіть деякі його вимушені прихильники. Увечері 20 лютого Верховна Рада 236 голосами (при необхідних 226) засудила насильство, що призвело до загибелі мирних громадян, заборонила використання зброї силовими підрозділами та зобов'язала їх повернутися до місць розташування.
  Наступного дня на переговорах з опозицією за участі міністрів закордонних справ Німеччини, Польщі та Франції Янукович згодився упродовж 48 годин обмежити права президента, повернувши редакцію конституції, яка діяла на момент його обрання, та не пізніше грудня 2014 р. провести дострокові президентські вибори.
  Проте того ж вечора Янукович утік, порушивши щойно укладені домовленості й не підписавши зміни до Конституції. Ще раніше повтікали до Росії та Білорусі його поплічники, а ті, що лишилися, почали зрікатися і всіляко звинувачувати його в убивствах, крадіжках, корупції та деспотизмі.
  Янукович від'їжджав поспіхом, залишивши у своїй резиденції в Межигір'ї безліч коштовностей та документів із записами про отримані хабарі. Ще більше йому вдалося вивезти з собою. У зв'язку із втечею Януковича Верховна Рада конституційною більшістю народних депутатів визнала, що він самоусунувся з посади Президента України, та відновила дію Конституції у редакції 2004 p., що обмежувала права президента.
  Янукович спочатку попрямував до Харкова, а потім, побачивши деморалізацію своїх прихильників, потайки утік до Криму, звідки був вивезений російськими спецслужбами до Росії. Незабаром Кремль почав використовувати заяви колишнього формального «гаранта суверенітету і територіальної цілісності» для виправдання агресії проти України.
  У подіях Євромайдану в Києві брали участь 5% населення країни, в інших містах і селах — 6%, ще 9% населення допомагали мітингувальникам харчами, речами, грішми тощо. Майдан характеризувався колосальним масштабом. Кожен п'ятий дорослий громадянин України, або майже 10 мільйонів, безпосередньо чи опосередковано брали участь у подіях Майдану. (За даними соціологів Фонду «Демократичні ініціативи»).
  «Українці практично голіруч змусили відступити «Беркут», з гідною великих народів холоднокровністю завдали історичної поразки тиранії, і тому не просто європейці, а кращі з європейців, європейці не тільки з історії, ай за пролитою кров'ю».
  Французький філософ Бернор Анрі-Леві, 5 березня 2014 р.
  Наслідками Революції Гідності стали:
  ·        Відвернення безпосередньої загрози знищення України Росією;
  ·        Відновлення основних громадянських свобод, порушених «диктаторськими законами»;
  ·        Припинення визискування ресурсів країни кланом Януковича;
  ·        Відновлення можливостей для реформування країни;
  ·        Відновлення руху України до Європи;
  ·        Становлення України у світовій громадській думці як держави з власною самобутністю, історією та гідністю;
  ·        Зростання самоповаги, патріотизму та солідарності громадян України. Майдан продемонстрував здатність українців до самоорганізації, взаємодопомоги та самопожертви, виявив, що для наших співгромадян, незалежно від регіону проживання, етнічної належності та мови важливими цінностями є свобода, людська гідність, право обирати свою долю.
  4. Загарбання Криму Росією
  Російське керівництво сприйняло перемогу Майдану і втечу Януковича як власну катастрофу. Плани поглинути Україну і використати її ресурси для цілей імперії зазнали краху. Успішна модернізація України ставила б хрест на імперських амбіціях Росії, демонструвала неефективність їі суспільно-політичного ладу у порівнянні з європейським. Тому Кремль вирішив задіяти заздалегідь розроблений план військової окупації Криму. Метою було, з одного боку, загарбавши чужу територію, добитися підтримки шовіністичної частини населення Росії та відвернути увагу російського суспільства від власної корупції, неефективності, бідності та приниження російського населення в Росії, а з іншого — «покарати» Україну за Революцію, принизити її, підірвати життєздатність та, врешті-решт, підкорити, а потім знищити як державу і народ.
  Заздалегідь до Криму було надіслано додаткові спецпідрозділи російських військ та численних членів російських націоналістичних організацій. Безпосередньо на мітингу в Севастополі «мером» без виборів було проголошено громадянина Росії. Проте в Сімферополі мітинг кримських татар за єдність з Україною виявився масовішим за виступ сепаратистів, і севастопольський сценарій втілити не вдалося.
  У ніч на 27 лютого 2014 р. будівлі парламенту та уряду Криму були захоплені військовими без розпізнавальних знаків, які вивісили над ними прапор Росії. Російських військових назвали «зеленими чоловічками», оскільки вони були вдягнені у зеленого кольору однострої без розпізнавальних знаків. Під дулами автоматів нападники збирали кримських депутатів на засідання парламенту автономії. Окупанти заявили, що більшість депутатів нібито проголосували за проведення референдуму, проте незалежних підтверджень цьому досі не існує.
  Російська агресія спочатку була названа «гібридною війною», з огляду на відмову Росії визнавати свою участь та широке використання невоєнних засобів агресії — пропаганди, агентури тощо.
  1 березня Державна Дума Росії дозволила російському Президенту В.Путіну військову агресію проти України. Ще до цього російські війська почали блокувати українські військові підрозділи на території Криму, дороги та інші стратегічно важливі об'єкти. При цьому Путін неодноразово вводив світову спільноту в оману, заявляючи, що російські війська не причетні до подій на півострові, а озброєння і амуніцію нападники «купили у воєнторзі». Лише за рік по тому Путін зізнався, що брехав. 18 березня під час одного з нападів на українську військову частину в Сімферополі було вбито українського військового, ще двоє дістали поранення. Загалом підчас атаки на Крим зазнали поранень десятки українських вояків.
  Під час російської агресії в Криму нове українське керівництво сподівалося, що Росія зупиниться. Українські військові частини мали вказівку проявляти витримку і утримати зайняті позиції. Момент для рішучої збройної відсічі було згаяно. За часів президентства Януковича Збройні Сили України систематично нищилися, військова служба робилася непрестижною, майно, земля і зброя військових частин продавалися чи розкрадалися. У той же час, дієздатність українських частин на півострові була ослаблена зрадою. Як наслідок, частина українських військових залишилися вірними присязі й вирушили на материкову Україну, чимало військовослужбовців звільнилися, а частина перейшли на службу до окупантів.
  16 березня в Криму відбувся незаконний «референдум», за результатами якого було оголошено, що нібито 97% учасників «проголосували» за входження до складу Росії. Це була явна фальсифікація. Більшість із 300 тисяч кримських татар та понад 700 тисяч українців Криму не хотіли приєднання до Росії. Протягом року після окупації понад 20 тисяч кримчан виїхали з Криму до материкової частини України.
  Після анексії у Криму відбулося стрімке згортання громадянських свобод. Насамперед, це стосувалося етнічних українців та кримськотатарської громади. Мирних активістів почали кидати до в'язниці, деяких було викрадено або вбито. Півострів зіткнувся з низкою економічних проблем, оскільки залежить від українських транспорту, енергопостачання, харчів, а також через санкції. Росі? постала передсвітом як країна-агресор. Генеральна асамблея ООН підтримала територіальну цілісність України та визнала Крим і Севастополь територією України. Через агресію Криму Росія потрапила під санкції з боку США, держав ЄС, Японії, Австралії та інших країн.
  5. Агресія Росії проти України
  Росія мала на меті загарбати стільки території, скільки зможе. Гаслом «Новоросії» та «русского міра що його підняла російська пропаганда, намагалися виправдати агресію проти українського народу, позбавлення його право на власну державу, культуру, історію. Більша частина земель, які в Росії шовіністи називали «Новоросією», історично належали до Київського князівства та Війська Запорізького, а їхні сучасні мешканці за авторитетними соціологічними опитуваннями у своїй більшості вважають Україну своєю Батьківщиною і не прагнуть відокремлюватися. Розраховуючи, щ все піде, як при загарбанні Криму, Путін прорахувався щодо готовності українців захищати рідну землю.
  
  
  Проукраїнський мітинг у Донецьку, березень 2014 р., Фото twitter EuroMaidonPR
  У березні проросійські сепаратисти за підтримки російських спецслужб почали вуличні акції на Донбасі та в деяких інших регіонах під гаслами приєднання до «Митного Союзу», «федералізації» тощо.
  Як і під час Другої Світової війни, знайшлися люди, які стали колаборантами, тобто зрадниками своєї країни, співпрацюючи із загарбниками. Чимало людей накликали біду на свій край, перебуваючи під впливом російської пропаганди. Деякі зраджували свою країну, розраховуючи на більші соціальні виплати у разі окупації Росією. Інші, серед них злочинці та наркомани, сподівалися, що переворот винесе їх нагору і дасть змогу безкарно грабувати та займатися мародерством. Натомість, ядро сепаратистів становили російські агенти.
  Завдяки діям правоохоронців, місцевих еліт та громадських активістів російські плани з роздмухування сепаратизму провалилися на Харківщині, Дніпропетровщині, Запоріжжі, Херсонщині, Миколаївщині, Одещині.
  Проте, починаючи з березня 2014 р. проросійські бойовики захопили деякі державні установи Донецька, Луганська та інших міст Донбасу. Почався терор і убивства прихильників єдиної України. Сепаратисти проголошували самозвані «республіки», маючи щонайбільше по кілька тисяч прихильників на вулицях. На Донеччину й Луганщину безперешкодно прибували загони російських диверсантів, оскільки кордон не було перекрито.
  Усередині квітня загін озброєних російських терористів під керівництвом офіцера російської розвідки захопив м. Слов'янськ та довколишні території. У місті, як і в Донецьку та Луганську, почалися вбивства українських патріотів. Одними з перших терористи закатували студентів та депутата Горлівської міськради за його намір зберегти український прапор над міською радою. Невдовзі терор став масовим.
  Проросійські терористи вбили тисячі людей, розграбували безліч державного і приватного майна, тисячі місцевих мешканців зникли безвісти або пройшли через катівні. Натомість у Харкові, завдяки своєчасним і рішучим діям правоохоронців, вдалося швидко впоратися із сепаратистами.
  У відповідь на терор Україна розпочала Антитерористичну операцію (АТО), яка фактично стала Російсько-українською війною.
  Українській армії довелося відновлювати свою боєздатність безпосередньо в ході бойових дій. У середині квітня українські десантники звільнили від ворога аеродром міста Краматорська й гору Карачун, звідки почали визволення краю. Проте, на підмогу терористам почали надходити нові сили з Росії, озброєні танками, бронемашинами, системами протиповітряної оборони та іншим важким озброєнням.
  У квітні 2014 р. Росія разом із США, ЄС і Україною підписала в Женеві угоду, за якою бойовики були зобов'язані роззброїтися і звільнити захоплені приміщення в обмін на амністію. Однак, Путін знехтував виконанням цієї угоди.
  У травні сепаратисти інсценували незаконні «референдуми» щодо «незалежності» самопроголошених «Луганської народної республіки» (ЛНР) і «Донецької народної республіки» (ДНР). У захоплених містах влаштовувалися поодинокі дільниці для голосування, біля яких збиралися черги, аби забезпечити необхідну пропагандистську «картинку» для російських ЗМІ про начебто підтримку сепаратистів місцевим населенням. Бюлетені для «референдумів» були розмножені на ксероксі, що виключало будь-який контроль. Самі сепаратисти змушені були заявляти, що ці референдуми не означають відокремлення від України, оскільки більша частина мешканців Донбасу за всіма соціологічними даними не підтримувала відокремлення від України.
  Наприкінці травня «ЛНР» та «ДНР» підписали угоду про утворення «союзу республік «Новоросії». Проте цей вигаданий у Москві мертвонароджений проект не прижився. Адже в історичній пам'яті місцевого населення жодної «Новоросії» не було.
  На початку травня 2014 р. в Одесі проросійські бойовики, озброєні автоматами і пістолетами, напали на багаточисельний мирний проукраїнський мітинг, застреливши кількох його учасників. Після цього проросійські активісти сховалися в міському Будинку профспілок від обурених демонстрантів. Від «коктейлів Молотова» зайнялися вхідні двері, а саму будівлю підпалили зсередини. Унаслідок розстрілів проукраїнських мирних демонстрантів та пожежі, що спалахнула в Будинку профспілок, загинули більше сорока людей.
  Українська влада повсякчас демонструвала готовність до політичного врегулювання. Президент України Петро Порошенко неодноразово виступав з мирними пропозиціями, оголошував одностороннє перемир'я. Проте, бойовики продовжували напади, включно з атаками з використанням протиповітряних засобів на українські літаки та вертольоти.
  У червні українським військам вдалося завдати низку поразок російським найманцям під Красним Лиманом, Ямполем і Миколаївкою. Російські військові та місцеві колаборанти (зрадники), які раніше обіцяли «перетворити Слов'янськ на Сталінград», утекли. Частину з них, яка пересувалася танками, українці знищили, а частині, що їхали цивільними автомобілями, вдалося добратися до Донецька. Українські війська визволили Слов'янськ та інші міста з мінімальними втратами для цивільної інфраструктури. Одразу у звільнені міста пішла гуманітарна допомога мирному населенню.
  Визволені українською армією Слов'янськ, Краматорськ, Маріуполь та інші міста лишилися переважно цілими і неушкодженими, на відміну від загарбаних російськими військами й найманцями (Дебальцеве, Вуглегірськ).
  Українські війська дотримувалися наказу при визволенні загарбаних територій максимально уникати жертв серед мирного населення. Натомість проросійські бойовики обстрілювали артилерією та системами залпового вогню українських військових, мирні міста і села Донбасу, що залишилися під контролем українського уряду. Крім того, окремі російські терористи здійснювали обстріли населених пунктів, що перебували під їхнім власним контролем, вочевидь, з метою залякати мирне населення, паралізувати його волю до опору та звинуватити Україну.
  Українська армія і добровольчі підрозділи набиралися бойового досвіду. У середині червня від російських терористів було звільнено велике приморське місто Маріуполь. Територія, контрольована терористами, невпинно звужувалася.
  Ватажок російських терористів у Слов'янську заявив, що лише під його командуванням були 5,5 тисяч бойовиків, а загалом, за даними самих російських терористів, лише за півроку через їхні формування пройшли понад 35 тисяч російських «добровольців», не рахуючи місцевих колаборантів. Попри це, російські терористи та їхні місцеві наймити продовжували закликати Путіна до відкритого вторгнення в Україну.
  Агресія проти України супроводжувалася небачено безсоромною брехнею в російських BMI. Аби збуджувати ненависть до українців, вони повідомляли вигадані історії про «розіп'ятого хлопчика», про «рабів», яких нібито мали давати кожному українському бійцю, про пташок снігурів, яких нібито знищували українські школярі та інші нісенітниці, цинічно використовували для своїх зйомок хворих дітей, підтасування відеокадрів тощо.
  У липні українські війська здійснили спробу відсікти захоплені терористами території від російського кордону, аби припинити надходження з Росії військової техніки та бойовиків. Проте, у зв'язку з масованими обстрілами артилерією та залповими системами з території самої Росії, українські частини змушені були залишити ці спроби.
  17 липня проросійські терористи, серед яких, імовірно, були російські військові, з російського комплексу протиповітряної оборони збили над українським Донбасом цивільний малайзійський літак «Боїнг» з майже трьомастами людьми на борту. Ця подія викликала шок у світі та нові санкції проти Росії з боку США, ЄС та їхніх союзників.
  На середину серпня 2014 року територія, контрольована терористами, зменшилася втричі. За зізнаннями ватажків бойовиків, їм до поразки лишалися один-два тижні.
  Путін боявся краху своїх маріонеток, що міг підважити його власні позиції в Росії. Із середини серпня Росія, на додачу до своїх підрозділів в Україні, почала масоване вторгнення у тил українській армії. У Росії лицемірно називали російських військових «отпускниками»: нібито підчас відпусток вони приїхали на важкій військовій техніці — з танками, гарматами, зенітними комплексами — воювати проти України. А цю важку зброю, мовляв, вони купили «у воєнторзі».
  У важких боях частина українських військ була заблокована під м. Іловайськ. Попри обіцянки виходу з оточення зі зброєю, які українцям надали російські офіцери та російський президент Путін, обидві колони українських військ були розстріляні російською артилерією. Кількасот українських бійців загинули, ще кількасот потрапили в полон, де їх піддавали нелюдському поводженню.
  Натомість, на інших ділянках наступ російської армії було відбито. У Маріуполі місцеві мешканці добровільно будували укріплення для українських бійців, які захищали місто.
  5 і 19 вересня в Мінську Україна, Росія і ОБСЄ уклали угоди за якими сторони мали припинити вогонь, відвести важку зброю від лінії вогню та передати контроль за українсько-російським кордоном Україні. Після складних переговорів центральна влада України зголосилася надати частинам Донецької і Луганської областей, які станом на 19 вересня 2014 р. опинилися під контролем проросійських сил, широке самоврядування Однак, і цього разу Росія порушила угоду. Росія ввела на український Донбас тисячі одиниць військової техніки, що дозволило організувати низку атак на кількох напрямках. Попри чергову мирну угоду від 12 лютого 2015 р. російські війська атакували український плацдарм біля містечка Дебальцевого. Метою було оточити і взяти в полон українських солдат, аби деморалізувати українське суспільство та викликати внутрішні збурення. Проте, українські підрозділи відступили з Дебальцевого, завдавши бойовикам, за свідченням одного з ватажків сепаратистів, «колосальних втрат», яких вони «ніколи не визнають».
  Попри мирні угоди Росія через своїх агентів продовжувала терористичні акції та диверсії на території України. Російські агенти підривали залізничні колії, офіси державних установ, волонтерських організацій тощо, а також мирних громадян, безуспішно намагаючись створити атмосферу страху і невпевненості в суспільстві.
  Війна тяжко позначилася на долях мільйонів українців. Мало яка держава в сучасній історії пройшла такі випробування. Загинули тисячі цивільних і військових. За оцінками ООН на початок 2015 року кількість переміщених осіб в Україні досягла понад 1 млн осіб.
  Ще в травні 2014 року терористи вперше спробували захопити Донецький аеропорт, але з великими втратами були вибиті українськими бійцями. Вороги, а згодом і українці за незламність назвали вояків з Донецького аеропорту «кіборгами». Донецький аеропорт, хоч і був вщент зруйнований і залишений українськими бійцями в січні 2015 р., став ще одним символом мужності українських воїнів.
  «Попереду мене на касі дівчинка років семи купує пачку недорогого печива, розплачуючись монетками і купюрами по 1-2 грн. Розрахувавшись, вона підходить до лотка, що стоїть поруч, де всі бажаючі збирають для солдатів хто що може і залишає в ньому печиво та листок A4 з малюнком. На малюнку дитина з кульками і чоловік тримає дитину за руку, квіточки, будиночок, сонце — ну як на всіх дитячих картинках. Поклала вона це і пішла до виходу. Виявилося, живе в сусідньому будинку, вийшла гуляти. Зайшла в магазин купити печиво, бо її тато його дуже любить. Мама їй дає гроші, а вона їх збирає, і кілька разів на тиждень купує печиво. Без зайвої думки кажу їй: «Твій тато напевно військовий, йому обов'язково передадуть печиво і він зрадіє». Відповідає: «Тата забрали на війну і його вбили там, а печиво і мій малюнок для інших тат, які ще живі»... Все обірвалося. Дівчинку звати Ліля, мама Яна, тата звали Міша, йому було 27 років».
  Микола Сербин, киянин.
  Під час війни відродилися самоповага, кращі героїчні військові традиції українського народу та готовність людей усіляко підтримувати свою країну: особистою збройною участю, волонтерською працею, грішми, майном. Волонтерський рух для допомоги армії та постраждалим цивільним досяг в Україні небувалих для сучасної Європи розмірів. Навіть діти надсилали захисникам Вітчизни заощаджені чи наколядовані гроші та свої малюнки.
  Стійкість і мужність української армії, інших силових структур та підтримка армії з боку українського народу стали основними чинниками, які, поряд із тиском Заходу, змушували Росію йти на «заморожування» агресії.
  Всупереч ворожим підступам і пропаганді в Україні зміцнилася національна єдність. У питаннях захисту країни не існувало залежності від мови чи релігії. Попри жертви та економічні проблеми багато людей усвідомили цінність власної держави й армії для захисту життя.
  Мужній опір українців змусив розвинуті країни світу нарощувати міжнародний тиск на Росію, унаслідок чого вже за півроку російська економіка увійшла у глибоку кризу. У Європі та світі почалося усвідомлення загрози світовому порядку від російської агресії, важливість міжнародної солідарності з Україною в її боротьбі за незалежність. Українці своєю кров'ю платили за європейські цінності свободи.
  6. Політичне утвердження України
  Переможцем дострокових президентських виборів, що відбулися 25 травня 2014 р., став Петро Порошенко. Він отримав 54% голосів і переміг у першому турі в усіх регіонах країни, де проходили вибори (в Автономній Республіці Крим і м. Севастополь, окупованих Росією, провести вибори було неможливо). Щоб оновити всі гілки влади, президент П. Порошенко ухвалив рішення про дострокові парламентські вибори. До нової Верховної Ради переобрали лише 62 з 239, які голосували за «диктаторські закони» 16 січня. Понад половина народних депутатів були обрані до парламенту вперше.
  Результати виборів до Верховної Ради 26 жовтня 2014 р. 150 місць з 422 отримав Блок Петра Порошенка, 82 — «Народний фронт», 31 — Об'єднання «Самопоміч», Фракція Радикальної партії — 22, і 19 — фракція Об'єднання «Батьківщина». Ці фракції сформували Уряд і зобов'язалися здійснювати реформи.
  
  
  Обрання нових органів влади стало важливим досягненням України. Всупереч воєнним діям, світ визнав вибори вільними і демократичними. Не менш важливим завданням відтоді стало проведення назрілих реформ. Економіка країни зазнала сильного удару внаслідок російської агресії та корупційної діяльності підтримуваного Росією Януковича. Однак, на відміну від початку 1990-х, країни Заходу виявили готовність надати економічну підтримку Україні, а більшість українців розуміли необхідність реформ і вимагали їхнього проведення.